четвер, 27 грудня 2018 р.

Новий календар

Якось Юлій Цезар зауважив, що римляни завжди перемагають, але ніколи не знають коли це трапилося. Щоб надалі подібних ситуацій не виникало, 1 січня 45 року до нашої ери набув чинності введений Юлієм Цезарем новий календар. Він базувався на тривалості сонячного року, а не на місячних циклах.
Римський календар був дуже невпорядкований  і до того ж, Цезар був верховним понтифіком, який кожного разу змушений був призначати початок нового року. У римлян новий рік починався з першого мартіуса (березня). Але Цезар дав розпорядження перенести початок нового року на январь, тому що якраз у цей час сенат затверджував бюджет і військові походи. І тому вирішили, що цей місяць буде набагато доречнішим.  Так запровадили першу календарну систему. В ній існувало 12 місяців.  Один із яких вшанував ім“я Цезаря – Julius (липень). Рік тривав 365 діб. Однак через те, що кількість діб мала бути цілою, чверть доби враховується високосним роком. Ним користувалися до 16 сторіччя. Тільки в середині 16 сторіччя Папою Римським Григорієм XIII було  помічено неспівпадіння, а точніше відставання Юліанського календаря від астрономічних явищ на 10 днів. Кожен з цих додаткових 10 днів набігав за 128 років за рахунок додавання хвилин і секунд, які ігнорувалися при визначенні високосних.  
Саме завдяки Папі в католицькій церкві вирішили ліквідувати цю різницю ось яким чином: одразу ж після четвертого жовтня 1582 року настало 15 жовтня. Отож ці 10 діб, які накопичилися, були ліквідовані. Щоб надалі не допускати появи такої істотної різниці, почали кожний рік з двома нулями, яким закінчувалося сторіччя, дві перші цифри ділити на чотири. Якщо ділилося без залишку -  рік залишався високосним. Якщо була остача – такий рік вважали простим. Наприклад, узяти 1700 рік: 17 без остачі не ділиться, тож такий рік важається простим. За 400 років (з 1600 до 2000) таким чином не враховувалися три високосних роки (1700, 1800 та 1900). Тож три доби прибиралися, й це суттєво зменшило різницю в часі. Тепер зайва доба за Григоріанським календарем набігає лише раз у 3323 роки, а не у 128 років. А різниця між Юліанським та Григоріанським календарем нині складає13 діб.


понеділок, 17 грудня 2018 р.


Як святкували наші прабабусі та прадіди День Святого Миколая: цікаво знати.


     Уже на початку зими настає час задуматись над тим, що просити у Святого Миколая. Список має бути невеликим щоб помістився в конверт, адже його резиденція приймає тільки паперові листи. Ти старанно вимальовуватимеш на аркуші кожне слово, намагаючись писати чітко і без помилок, щоб дідусь бува не подумав, що ти погано вчився.
     Лист, як і годиться, ти залишиш на вікні, хоч і не знатимеш як просто звідти він може потрапити за адресою. А зранку мама скаже, що бачила вночі біля твого вікна двох янголів-прислужників Миколая…
     І от у цей грудневий вечір, коли доріжки між будинками вже застелені білим снігом, ти сидітимеш біля вікна дуже довго і чекатимеш свого гостя. Та він чому завжди затримується. Ти приглядатимешся до доріжок, чи немає бува слідів…
     І може навіть ляжеш спати, розуміючи, що дітей дуже багато і Миколай квапиться, та може не встигнути до вашої хати. Ну, а під ранок обов’язково трапиться диво! Ти прокинешся від того, що щось заважає спати. Ти просунеш руку під неї – і знайдеш пакунок. Неможливо описати радості від того, що Миколай таки не забув про тебе. Ти довго розпаковуватимеш подарунки, хвалитимешся кожним перед рідними. Солодкий аромат мандаринок заповнить усю кімнату. А за вікном на білих доріжках сніг знов замете сліди нічного гостя – справжнього Святого Миколая, якого ти, на жаль, ніколи так і не побачиш…
 
Миколай в українській релігійній та народній традиції.
     Свято Миколая прийшло до України 1088 року за часів князя Всеволода Ярославовича. На честь святого княгиня Ольга побудувала один з перших храмів Київської Русі в середині IX століття – над могилою Аскольда в Києві.    Найдавнішу збережену українську ікону святого Миколая датують початком XIV століття.
      Українці з давніх часів вважають Миколая святим – заступником простого люду (до речі, його ім’я в перекладі з грецької означає «перемога народу»), особливо несправедливо скривджених. А ще він опікується подорожуючими та моряками. У нас цього святого називають«скоропомічним» — адже він завжди спішить на допомогу потребуючим.
      Сотні церков в Україні побудовані на честь Чудотворця Миколая. А в місті Миколаїв йому споруджено великий пам’ятник. В українському народному фольклорі багато приказок, у яких згадується Миколай. Так, на Херсонщині, якщо на Миколи йшов сніг, говорили: «Миколай бородою трусить — дорогу стеле», а на Харківщині загадували: «Як на Миколи іній — буде овес». Постать Миколая, поряд із Богородицею та Ісусом можна зустріти у стародавніх українських щедрівках.2
      Для наших прабабусь і прадідусів святкування Миколая не обмежувалось отриманням подарунків. На Харківщині 17, 18, 19 грудня справляли так звані Миколині святки. У ці дні варили кутю та узвар, щоб наступного року був урожай на плоди й на ячмінь.
      Існувала й традиція випікання спеціального печива – миколайчиків. А на Гуцульщині побутував весільний звичай, коли молодих освячували іконою Миколая. Молодий перед батьком ставав, як перед святим Миколаєм, а наречена перед матір’ю, як перед Богородицею.
      В давнину на Миколая укладалися договори і угоди, бо всі були впевнені, що в цей святий день ніхто не зважитися на обман. А ще зі свята Миколая в українських містах починали працювати ярмарки, де встановлювалася ціна на хліб і борошно.

Як Святий Миколай ходив по українських землях.
      Кажуть, традиція дарувати подарунки дітям на свято розповсюдилась Європою із середньовічної Німеччини. Її перейняли Австрія і Польща, а далі й Україна. Це підтверджується тим, що в Україні звичай класти дітям подарунки під подушку зберігся передовсім на Правобережній Україні, яка свого часу перебувала під владою Речі Посполитої.
     Після революційних подій другої половини ХІХ ст. на Галичині серед українського шкільництва виникла потреба в яскравому дитячому святі. Тому Святий Миколай став опікуном українських школярів. Дитяче свято потребувало текстового матеріалу – віршів, пісень, драматичних творів. Багато українських авторів відгукнулося на цю потребу. Найперше слід згадати про Івана Франка. Йому належить віршований переказ легенди “Чудо з утопленим хлопцем” й одноактова п’єса “Суд святого Николая”, в якій уже постають традиційні персонажі українського миколаївського свята – ангели, помічники святого, опікуни та захисники дітей, і чорти, що намовляють Миколая не давати дітям подарунків.


      З приходом на більшу частину українських земель радянської влади Святий Миколай, як і всі інші релігійні символи, був витіснений. Згідно з постановою ЦК КПРС від 1937 року на заміну йому прийшов Дід Мороз, який дарує подарунки на Новий Рік. На Західній Україні, натомість, традиція збереглася.
     У Києві перше офіційне свято Миколая було влаштоване 19 грудня 1990 року для 700 хлопчиків і дівчаток — сиріт та дітей з багатодітних сімей. Через рік, 19 грудня 1991 р., стараннями Всеукраїнського православного братства, на гроші, зібрані Товариством святого Андрія Первозванного у США, дитячі свята святого Миколая влаштовано вже у 20 містах України.
       Сьогодні українська резиденція Святого Миколая знаходиться у Карпатах. У Національному природному парку “Гуцульщина”, навіть є садиба святого Миколая, куди кожен може приїхати на екскурсію.
Давня українська легенда про Мокрого Миколая.
     Ікону Миколая Чудотворця здавна вішали чи не у кожній сільській хаті. До неї молились діти, як до образа свого заступника.
      
На старих українських іконах можна побачити різні зображення Святителя. Одним із найцікавіших є так званий Мокрий Миколай. Чому ж «Миколай Мокрий?»Легенда оповідає «Чудо про немовля в Києві», яке сталося не пізніше 1091 року. «Чудо…» розповідає про подружжя, яке вирушило на паломництво у Вишгород до мощів Бориса і Гліба на день їх пам’яті. Поверталися вони до Києва по Дніпру в човні. У дорозі жінка задрімала і упустила у воду немовля. У відчаї батьки дитини звернулись до св. Миколая, «велику віру до нього маючи», з проханням про допомогу. Наступного ранку дитина була знайдена неушкодженою «…лежаще мокро перед образом св. Миколая» на хорах Софії Київської.
Як виглядав Чудотворець.
      Народився Мир Лікійський десь між 270 та 286 роками у Малій Азії. Ще у дитинстві Миколай вирішив присвятити життя богослужінню. І в юні роки стає священиком. Батьки Миколая були дуже заможними і після смерті залишили синові великий спадок. Це багатство невеликими частинами Миколай роздаровував біднякам, аж поки не роздав все до останньої монети. Не чекав, щоб у нього просили допомоги, а сам шукав бідних, щоб їм допомогти. Багато років святий Микола був єпископом у Мирах (місто у сучасній Туреччині), тому його називають Мир Лікійським. На початку ІV століття, під час гонінь християн він був ув`язнений за віру. Помер, ймовірно, у віці 65-70 років.
      Сьогодні ми можемо уявити, як насправді виглядав Святий Миколай. Про це розповідають вчені: розкривши могилу Миколая Лікійського, вони здійснили досліди. В результаті аналізу створено приблизну модель обличчя, а також досліджено інші зовнішні риси померлого. Отже Миколай був невисокого зросту: приблизно 167 см. Він одягався просто і без прикрас. Антропологи припускають, що Мир Лікійський не вживав м`ясної їжі. У нього було мужнє обличчя та карі очі. Шкіра – оливкового відтінку, чітко виражене підборіддя і вилиці. А із давніх свідчень сучасників Миколая, його лице випромінювало незвичайне світло, подібно до обличчя Мойсея.

      Професор Луїджі Мартіно, який проводив досліди над тілом святого, розповідає: «Пошкоджені суглоби, хребет і кістки грудної клітки свідчать про муки, які переніс Святитель Миколай у в’язниці – його катували на дибі». Ці зміни викликані довгим багаторічним впливом тюремного холоду і вогкості (святий провів у темниці близько двадцяти років).
      Ікона з Базиліки св. Миколая в м Барі (Італія), яка як вважається, була написана на основі прижиттєвого зображення святого.

четвер, 13 грудня 2018 р.


Андріївські традиції

      13 грудня – день святого Андрія Первозванного. Стародавня християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому Царгороді, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці – Києва. Хоч Андрій Первозванний і християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в цей день мають дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання «калити». Пропонуємо вам цікаві факти про андріївські традиції українців.
      В народі ще це свято називають Калита. Воно вважається парубочим святом, оскільки у Андріївську ніч парубкам дозволено бешкетувати і робити різні збитки, а дівчата цієї ночі можуть дізнатись свою долю. За традиціями наших предків, дівчата та хлопці сходилися до однієї хати ввечері 12-го грудня. Жартували, оповідали цікаві історії та грали в різні ігри, а в ніч з 12-го на 13-е грудня ворожили…
      Колись вечорниці були дуже поширені. На них молодь ближче знайомилася і вибирала собі пару. Було так заведено, що кожне село і навіть вулиця мала «свою» хату для вечорниць. Як тільки звечоріло, дівчата до господині, де мали відбутися вечорниці, приносили хто що мав: сир, масло, яйця, борошно, фрукти. Хлопці приносили наливку і цукерки. Дівчата приходили заздалегідь, щоб допомогти господині приготувати святкову вечерю…

    Калита. Ця весела гра є основною на Андріївський вечір. Калита – це великий корж із білого борошна, який печуть усі дівчата разом, кожна має взяти участь у процесі. Місять тісто всі за чергою, від найстаршої до наймолодшої. Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють коржа сухими вишнями чи родзинками. Печуть в печі «на сухар» – щоб важко було вкусити. Посередині дірка, куди протягують червону нитку, за яку підвішують калиту до сволока посередині хати. Підвішують високо, щоб парубок міг дістати її зубами, тільки коли добряче підстрибне. До того ж, один кінець нитки довший, аби можна було смикнути за нього – тоді калита підстрибне угору. Біля калити стає вартовий – «Пан Калетинський»: це повинен бути веселий, жартівливий парубок. Він запрошує «пана Коцюбинського» кусати калиту (ним може бути кожен охочий). «Пан Коцюбинський» бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде кусати калиту. Завдання Калетинського – розсмішити Коцюбинського, бо тоді не можна кусати калити. А витримавши навіть жарти, дарма підскакуєш, бо Калетинський одразу смикає за нитку.
    Парубоцькі збитки. У цей вечір, що б хлопці не зробили, то їм все прощали, бо така традиція існує, що на Андрія кожен хлопець «пустує». Чого тільки хлопці не вигадували, щоб дівчатам збитки зробити: біля хати ниткою снують вулицю, по якій з вечорниць дівчата додому повертаються; ставлять опудала, знімають ворота. Навіть шибки у вікнах малювали або папером вікна затуляли.
ЯК ДІВЧАТА ВОРОЖИЛИ:
1. Брали перстень, галузку мірти, ляльку й квітку паперову (квіти виготовляли самі дівчата осінньо-зимовими довгими вечорами із різнокольорового паперу та прикрашали ними ікони та портрети в кімнатах) –і кожну річ під окрему тарілочку клали. Найперше старшій дівчині долю вгадували. Всі за неї переживали, бо хотіли знати, чи вийде скоро заміж, чи ще буде цей рік дівувати. Кожна дівчина вибирала лише одну тарілку. Момент вибору був дуже хвилюючим, адже кожна з них вірила: що вибере на свято Андрія, це її й чекає. Якщо під тарілкою буде перстень – скоро заміж вийде; якщо – квіточка, то ще дівуватиме; якщо мірта, то незабаром її розлука з милим чекає, а коли витягне ляльку, то зраду від коханої людини матиме.
2. Дівчина знімала свій чобіт та кидала його від себе із заплющеними очима. Кидаючи, не мала права зрушити з місця, бо не збудеться. В який бік чобіт носком упаде, звідти наречений шукатиме.
3. Вибігали дівчата на подвір’я, ставали біля плоту та рахували кілки, промовляючи: «Молодець, старець». Останній кілок обов’язково оглядали. Якщо кілок тоненький і рівненький, то тій дівчині випаде хлопець молоденький; а коли кривий і товстий, то такий і хлопець буде; а якщо кілок з товстою корою, то суджений буде багатий, грошовитий та з бородою.
4. Брали чобіт у дівчини, від стіни до порога переставляли і так промовляли: молодець, удовець, буду дівувати, – і як вийде, то таку долю ця дівчина буде мати.
5. Від стінки п’ятеро дівчат одна перед одною наперед ставали і хто перед порогом стане, той перший вийде заміж, а дівчина за нею – другою буде справляти весілля; а за другою – третя…
6. На аркушах паперу писали ім’я хлопців, потім перемішували їх, клали у шапку і собі «хлопця вибирали».
7. Виходили дівчата одна за одною на подвір’я і примовляли: «О Святий, добрий Андрію, я лишень на Тебе маю надію! Дуже хочу знати, звідки нареченого маю виглядати?». Так промовляла тричі і чекала на гавкіт собаки. З якої сторони пес залає, то з цієї й буде її наречений.
8. Дівчат посилали по дрова. Вони брали по в’язанці, поверталися назад і тоді їх рахували. Якщо була парна кількість, то бути весіллю.
9. Також вірили, що можна на дзеркалі свою долю впізнати. У тій ворожбі дівчина має бути наодинці, щоб не було в кімнаті ні душі. Треба сісти перед дзеркалом, а з обох боків засвітити свічки і сказати: «Я тебе, дзеркало, питаю, з ким я свою долю злучити маю? З’єднати з Іванком прошу, бо його в серденьку ношу». Тричі треба так казати. Тоді відвернутися від дзеркала та із заплющеними очима знову промовляти: «Святий Андрію, допоможи, судженого мого покажи! Ворожу на свій вінок, прошу захисту від зірок! Дай, Боже, шлюбу дочекати, мене з Іванком звінчати».
Відтак зразу різко повернутися і на дзеркало подивитися, але не жахнутися. Адже в дзеркалі може не бути обличчя Івана, а незнайомого пана. Коли за перший раз не вийде, то дівчина повторювала ті ж слова тричі, якщо ж нічого не виходило, то повторювала наступного року, – бо це означало, що її доля ще десь блукає.
10. Коли вже дівчата лягали спати, то так робили, щоб мати змогу в сні свого судженого оглядати: під ліжко ставили миску з водою, а зверху – дощечку (ніби кладку через річку) і так просити: «О дай же, Боже, молодій мені, щоб приснився мій суджений вві сні. І Тебе, Святий Андрію, я прошу, як умію: Святий Андрію, допоможи, мене сьогодні не залиши! Ой ти, місточок, та не хилися, а ти, Іванку, мені приснися. Перейди річку – биструю воду й веди до шлюбу мене, молоду». Перш ніж заснути, повторювали ці слова кілька разів.
11. Щоб знати, яку професію матиме суджений, дівчата ішли на город, розкопували землю, в пригорщі набирали, приносили до світлиці та пильно її розглядали. Якщо знаходили тріску, то майбутній чоловік буде теслею; якщо залізо чи цвях – буде ковалем, якщо скло – склярем. А якщо земля без домішок, то буде хліборобом. Ниточку чи стебло – суджений буде добрим сім’янином; коли пір’я, то буде вчений чоловік; якщо камінчик, то впевнено йтиме до мети; а – вуглинку, то буде нещасливий шлюб.
12. Дівчина набирає насіння коноплі, виходить на подвір’я і так промовляє-співає: «О Святий Андрію, конопельку сію… Добре заволочу, бо заміж вийти хочу…». А як усе розсіє, то зразу насіннячко збирає, яке розсівала і рахувала. Якщо буде парна кількість зернин, то скоро буде ця дівчина у парі жити.
13. Дівчата вибігають на вулицю, зупиняють першого зустрічного та питають у нього ім’я. Вірять, що таке ім’я буде у майбутнього чоловіка.
14. На підвіконні ставлять у воду гілочку вишні чи яблуні, або гілочку бузкову чи черемхову. Коли розквітне до Різдва, то буде ця дівчина щаслива. Кладучи гілочку у воду і приказують: «Святий Андрію, маю на Тебе надію: Дай, щоб вишня зацвіла, а мою долю на поріг привела».
15. Дівчата дуже прагнули знати, якого будуть мати чоловіка: багатого чи бідного. Для того брали навмання поліно і його розглядали. Якщо поліно сукувате, то чоловік багатий буде, а якщо – гладеньке, то бідний посватає.
16. Також випікали коржики – «балабушки». Кожна дівчина свій коржик якось позначала, щоб упізнати. Клали їх на стільчик, а в кімнату собаку впускали. Чий коржик собака з’їсть, ця дівчина швидше за подруг вийде заміж.
Народні прикмети:
Якщо до 13 грудня не випаде сніг, зима буде тепла й малосніжна, якщо випаде – холодна й сніжна.
Якщо тиха вода – хороша зима, шумна – тріщатимуть морози, будуть бурі, заметілі.
 


середа, 12 грудня 2018 р.


Ті, кого приручили: 5 книг, які навчать дітей відповідальності

     Про те, що ми маємо бути відповідальними за тих, кого приручили, ще Лис розповідав Маленькому Принцу. Наслідки бездумного приручення бачимо на вулицях багатьох міст – сумні коти і песики-безхатьки марніють на холоді й голоді або силою вигризають свій шматочок їжі і клаптик тепла. Поступово наше суспільство таки рухається до того, щоб вибір домашнього улюбленця, не менш відповідальний, ніж народження малюка, був усвідомленим.
     Але що робити, коли дитина так довго випрошує собачку, що ось-ось не витерпить і принесе з вулиці першого-ліпшого? Найперше – поговорити про бажання і потреби чотирилапого друга, а також про те, як зміниться життя після його появи і чи готові ви до цього. А допоможуть з такою розмовою ці книги, у яких ви знайдете багато корисних і цікавих речей про відповідальність за «тих, кого приручили».

«Усміхаки» Лариса Денисенко («Видавництво Старого Лева»)

     Якщо  дитя мріє саме про песика, то почати найліпше з цієї нехудожньої новинки, яку написала досвідчена собачниця і чудова письменниця Лариса Денисенко. «Усміхаки» – це легка і цікава, кльово ілюстрована книжка-порадник, у якій можна знайти геть усе, що варто знати про песиків, – від годування й вигулювання до того, як реагувати на їхні пісюшки і подерті цуценятами шпалери.
     Поради Лариси Дениченко – надзвичайно практичні й корисні. Якщо дослухатися до них вже від етапу обирання песика (а письменниця радить зважати і на свою фізичну підготовку, і на спосіб життя, і на зайнятість – виходячи з цього, орієнтуватися або на жваві, рухливі породи, або на собачок-домосідів), то вбережеш і себе, і свого улюбленця від багатьох розчарувань. Є у книжці і про щеплення, і про їжу, і про забавки, і про те, як поводитися з чужими псами під час прогулянки.
    Книжка написана легко і доступно для дітей і з величезною симпатією до песиків усіх порід, мастей і побутових звичок. Вона налаштовує на порозуміння зі своїми улюбленцями – навіть тоді, коли вони роблять якусь шкоду. А ще Лариса (відома не лише як письменниця, а і як право захисниця) налаштовує маленьких читачів бути свідомими собачниками. А це значить – дбати не лише про свою тваринку, а й про довкілля та перехожих: прибирати собачі каки, вигулювати великих псів лише у намордниках і наглядати за ними весь час – аби і песику, і його господарю, і всім довкола було максимально комфортно.

«Ракета на чотирьох лапах», «Розшукується ракета на чотирьох лапах»
та «Нові пригоди ракети на чотирьох лапах», Джеремі Стронг («Видавництво Старого Лева»)

   Серед песиків, як і серед людей, є слухняні чемнюсики, а є енергійні бешкетники. Якщо ти щасливий власник собаки другого типу – вітаю: крім відповідальності за неї ти ще муситимеш розділити із нею відповідальність за все те, що вона натворила. А Треворова Стрілка – не просто непосида, а справжня ракета на чотирьох лапах, шалена і некерована. Прагнення до швидкості, смачної їжі і просто веселощів частенько приводять Стрілку у різні халепи, а її господаря – у відділок міліції. І хоч Тревора зі Стрілкою з буцегарні щоразу визволяють батьки, та братися за перевиховання собаки не поспішають: є у неї господар – хай займається.

    Упродовж трьох книг серії Тревор і його подруга Тіна не дуже успішно намагаються дресирувати Стрілку, а ще – з усіх сил захищають свою невиховану собаку від інших псів і людей. Адже неприязнь місцевого полісмена, сержанта Смага до збитошної тваринки досягає найвищого рівня і на неї оголошують полювання гицелі. Та Тревор готовий абсолютно на все, щоб порятувати свою неслухняну, але таку любиму псяку.
    Надзвичайно смішні книги, у яких безліч кумедних пригод і курйозів, вони не лише розважають читача, а й показують приклад того, як піклуватися про домашню улюбленицю навіть тоді, коли вона зовсім нестерпна. Не опускати руки, коли проти вас, здається, ополчилося все містечко, виводити на прогулянки, навіть якщо з них повертаєшся перемазаним багнюкою, винаходити мільйон способів дресирування, навіть коли на неї махнули рукою усі кінологи. Бо собака – це як маленька дитина: якщо ти вже маєш і любиш її, то мусиш бути терплячим і турботливим, що б вона не натворила.

«Маленький песик купить господаря» Ольга Добросовістна («Vivat»)
    Ця книжка познайомить маленьких читачів з життям чотирилапих безхатьків. А воно, як відомо, не найприємніше – холод, голод і відсутність любові. Щоправда, хвостатим героям цієї історії пощастило: у них є чарівний кіт котоФей, який трохи перевиховує своїх підопічних, рятує всю бездомну компанію від недоброзичливих двоногих і загалом дещо поліпшує їм життя. Але головне бажання у всіх цих дворових песиків і котів – відшукати доброго господаря. Або й купити, як на те пішло, бо ж якщо люди купують собі домашніх тварин, то чому не можна навпаки?

    Симпатичні персонажі – лабрадор Професор, маленька собачка Матильда, котоФей та інші – зворушують і завойовують серця читачів. Тож є велика ймовірність, що дитина, яка прочитає цю книжку, не підійме руку на беззахисну тваринку і вже точно не викине на вулицю свого домашнього улюбленця.

«Бігль-старший» Оксана Лущевська («Vivat»)
    Забрати з вулиці бездомного песика – значить ощасливити не тільки його, а й себе. Або й іще когось третього, як у цій історії. Хлопчик Колька-«Колючка» мріє про песика, найкраще – бігля. Але він згоден і на іншу тваринку, навіть черепашку. Однак батьки проти: «Виростеш – заводь собі хоч бегемота, а поки – ні!». Колька мучиться від нездійсненності мрії і водночас дивується, чому старий сусід дядь Рон, який живе самотою, не заводить песика собі – йому ж ніхто не забороняє! І коли одного дня хлопець зустрічає симпатичного старого собаку, дуже схожого на бігля, одразу складає план, як допомогти і песику, і сусіду… Ну і собі теж 

      Ця книжечка Оксани Лущевської – не лише про доброту і милосердя, а й також про відповідальність. Адже дядь Рон боїться брати собі пса не тому, що не любить собак, а тому, що зважає на свій поважний вік і думає про те, хто піклуватиметься про тваринку, якщо із ним щось станеться. Тож читачам буде цікаво дізнатися, чи вдасться Кольці переконати сусіда вирішити цю дилему на користь бігля.


«Айван, єдиний і неповторний» Кейт Еплгейт («КМ-Букс») 

    Ця книжка дещо вибивається із нашої добірки, адже її герой – не звичний нам песик чи котик, а… самець горили. Але історія, розказана ним – Айваном – якраз про те, що буває, коли люди приручають тваринку, роблять її членом своєї сім’ї, а коли зміняться обставини чи вона просто набридне, – кидають назад у клітку.
     Коли справжню сім’ю Айвана – батька-вожака, маму і сестер – вбили люди, він втратив усе. Але згодом його «всиновила» людська сім’я. До хлопчика-горили вони ставилися як до звичайного хлопчика: Айван носив людський одяг, пив полуничний шейк, їздив з «батьками»-людьми на бейсбол і в кіно і задував на день народження свічки на торті. Але коли дитятко-горила стало рости і приносити забагато клопоту, його вирішили використати в інший спосіб. І ось уже Айван сидить у клітці невеликого цирку-зоопарку, дивиться у старий телевізор і почувається самотнім, покинутим і нещасним.
    Тварини безмовні, тому не можуть нам розказати про свої почуття. Але волею авторки наділений даром мови Айван дуже просто і водночас емоційно сильно переповідає свою історію. І вона спонукає дітей подумати про те, що домашні тваринки – не неживі іграшки, які можна заховати, викинути або передати комусь іншому, коли набриднуть. Тварини прив’язуються до своїх господарів, по-своєму люблять їх і дуже страждають, коли стають непотрібними.