ДІДУХ. ІСТОРІЯ РОДИННОГО ОБЕРЕГА

 

Українці – нація хліборобів, все у нас розгортається навколо аграрного календарного року. Встановлення дідуха і всі інші ритуали, пов’язані з ним – це аграрна магія. Дідух – це культ роду. Цей сніп був містилищем, де зимує дух предка. Одна з назв колядного снопа – “рай”, місце, де перебуває дух предків. Основна функція дідуха – пошанування померлих пращурів і забезпечення багатого врожаю. Дідухом міг бути перший чи останній сніп, або ж – найгарніший. Традиції – дуже локальна річ, тож виготовляли дідухи із різного збіжжя – залежно від того, у якому регіоні що росло. Пшениця, до речі, не є найдавнішою культурою, найдавнішими в Україні є просо і жито.

Дідух ще мав назви Коляда, Корочун, Колядник. Це був сніп або плетені пучечки, обв’язані стрічками, але не так, як переважно продають нині – не був він таким розцяцькованим. Переважно на Різдво встановлювали дідуха – сніп, але є регіони, де були і дід, і баба. Дід – це сніп, а Баба – це солома, яку могли класти під стіл. Встановлювали його переважно на покутті – це був кут за діагоналлю від печі, заносили на святий вечір, а виносили у різних місцевостях по-різному. Десь – на третій день свят, десь – аж по закінченню усіх святкувань, десь, може, й довше стояв. Після винесення дідух могли вимолочувати, сіяти, згодовувати худобі чи птахам – традиція дуже розмаїта. Дідухом цей сніп називався тому, що був символом померлих пращурів. Саме через це його і виносили з хати наприкінці свят: відповідно до структури зимової обрядовості, душі померлих пращурів запрошували на святкування, а потім, у певний час, відпроваджували.  У Західній Україні, район Львова, різдвяні снопи палили на третій день Різдва, щоби зігріти прабатьків. Гріти покійників – відправляти їх у той світ і вогонь освітлював їм дорогу. Окрім того, спалення дідуха викликає асоціацію з принесенням людського життя у жертву з надією, що це сприятиме доброму врожаєві. У Карпатах дідух могли класти під стіл, а на Закарпатті під сніп ховалася дитина, котра мукала, щоб у новому році добре велася худоба. Нині дідух часто купують один і використовують з року в рік. У минулому так не робили – щороку зжинали новий і щороку знищували. Нині дідух виконує здебільшого естетичну функцію.

Більше дізнатись про дідуха та звичаї, пов’язані з ним, можна за цими джерелами:

Морозенко М. Наші звичаї і традиції. – Київ: ІРІО, 2024. – 208с.

Скуратівський В. Дідух : свята українського народу / В.Т. Скуратівський; худож.: О. Коваль, Н. Коваль.  Київ : Освіта, 1995.–  272 с.

Магера М. Дідух / М. Магера  // Дві  повісті. – Хмельницький,2005. – С.38-40.

Дрик О. Звичаї українського народу зимового циклу з елементами театрального видовища / О. Дрик  //  Українська мова і література в школах України. – 2021. –  № 6.–  С. 44-48.

Хатні обереги українців // Українська Родина. – 2024. – № 2. – С. 45-47.

Завалова І. Символ українського Різдва : бесіда за картиною О.Шупляка "Різдвяний дідух"  /  І. Завалова // Джміль. – 2018.–  № 12. – С. 26-27.

Шрамко А. Дідух / А. Шрамко  // Джміль.– 2018. – № 12. – С. 28-29.

Що таке дідух, і чому він знову актуальний в Україні : розмова про традиційний різдвяний символ[Електронний ресурс]  //  Громадське радіо. – Режим доступу: https://hromadske.radio/podcasts/my-ie-buly-y-budem-informatsiynyy-maraton/shcho-take-didukh-i-chomu-vin-znovu-aktualnyy-v-ukraini . – Назва з екрана. –  Дата публікації: 09.12.2023

 

 

Українські книги, які стали культовими.

Книжковий простір в Україні формують не тиражі, а книга, про яку говорять у культурному середовищі. Нижче – перелік книжок, без яких неможливо уявити актуальну українську літературу. Частина з них сформувала, без перебільшення, перше покоління українців, народжених не в СРСР. Василь Шкляр своїм “Чорним вороном” задав найвищу на сьогодні тиражну планку – 300 тисяч проданих копій. Її дотепер не подолав навіть той, кого вважають модним та популярним.

Василь Шкляр. “Чорний ворон” (2009)

Найтиражніший роман за весь час Незалежності. Цьому сприяв скандал – звинувачення автора в антисемітизмі та ксенофобії. Причому – через півтора року після першого виходу відразу в двох видавництвах. Роман про героїв Холодноярського повстання звинувачує одіозний міністр освіти Дмитро Табачник, записний українофоб та неприхований прихильник “русского мира”. “Чорного ворона” номінують на Шевченківську премію – Шкляр відмовляється, поки Табачник на посаді.

Народна популярність зашкалює. Роман читають ті, хто ніколи раніше не читав українською. Роман відтворює одну із сторінок української історії  – боротьбу українських повстанців проти радянської влади у 1920-хроках. В його основу покладено історичні документи, зокрема, з розсекречених архівів КДБ. Робота над романом тривала майже 13 років.

 

 Юрій Андрухович. “Рекреації” (1992)

Доказ того, що нова література в Україні почалася не з книжки, а з журнальної публікації. Перший номер журналу “Сучасність” за січень 1992 року, де надрукували “Рекреації” – перший зразок великої прози Юрія Андруховича (до того відомий як поет, автор циклу “армійських” оповідань та учасник поетичної групи “Бу-Ба-Бу”) швидко став бібліографічною рідкістю.

Його крали з бібліотек, з нього робили ксерокопії на рідкісних тоді копіювальних машинах.

Історія про друзів-поетів, котрі їдуть на мистецький фестиваль у карпатську глибинку, де пиячать, матюкаються й взагалі поводяться не так, як прийнято в порядному товаристві, набула культового статусу. Але публікація образила кращі почуття спонсорів із діаспори. Шалений успіх “Рекреацій” в культурному середовищі став одночасно початком кінця успіху “Сучасності” в Україні – журнал поступово втрачав фінансування. Книгою роман Андруховича разом із не менш скандальною «Московіадою» побачив світ 1997 року.

 

 “Улюблені вірші”. Під редакцією Івана Малковича (1994)

І хай не здивує та не збентежить нікого згадана в переліку дитяча книжка. Зібравши кращі українські вірші для дітей та переспівавши українською кращі іноземні, ще й подбавши про якісні, тепер уже – еталонні ілюстрації, поет та видавець Іван Малкович відразу завербував на бік українського слова найвдячнішу та найперспективнішу аудиторію  – дитячу. Книжка перетворилася на проект: до неї додавалися спершу – аудіокасета, потім – CD, де вірші звучать у виконанні Богдана Бенюка. Згодом було “Міні-диво”, книжечки за 1 гривню. Сьогодні є “Улюблені вірші-2”, куди додаються твори сучасних авторів. Без цієї збірки важко уявити нині навіть питомо російськомовну родину.

 

 Оксана Забужко. “Польові дослідження з українського сексу” (1996)

Перший прозовий твір поетеси й філософа Оксани Забужко, розділи якого друкувалися в газеті “На екранах України”. Книжка кишенькового формату зі словом “секс” у назві насправді не переспів “Кама-сутри”, а навпаки – про відсутність її, як і традиційного сексу, в житті освіченої українки. Великий, безперервний, майже на двісті сторінок, монолог жінки починається як спогади про невдалі стосунки поетеси й художника, а завершується невтішним діагнозом: всі українські чоловіки – інфантильні, ні на що не здатні соціопати та моральні деграданти. Роман перевидавався десять разів, став не лише візиткою авторки, а й своєрідним маніфестом жіночого визвольного руху в Україні.

 

Олесь Уляненко. “Сталінка” (1996)

Знову журнальна публікація, знову – “Сучасність”, котра вже втрачає позиції. Але автору, Олесеві Уляненку, через неможливість дати повноцінну, присуджують спеціально придуману Малу Шевченківську премію. Підтримує Павло Загребельний,  живий класик і єдиний з радянських авторів, кого успішно видають після 1991-го. Уляненко описує похмурий світ психіатричної лікарні, по суті – тюрми, та коли тікаєш звідти на волю, різниці жодної не бачиш.

 

 

Андрій Курков. “Пікнік на льоду” (1997)

Перша публікація – під назвою “Смерть чужого”. Герой, безробітний журналіст, пише некрологи на живих людей, після чого вони помирають. Водночас банкрутіє київський зоопарк, і наш герой бере собі під опіку пінгвіна Мишка. Суміш криміналу, чорного гумору та естетики абсурду, помножена на наполегливість автора, робить цей, не дебютний роман, найвідомішою книгою Куркова на Заході. Згодом він стає найбільш перекладеним у Європі авторів із колишнього СРСР. В Україні Куркова через невизначеність та незаповненість жанрових сегментів помилково називають “детективістом”.

 

Лесь Подерв`янський. “Герой нашого часу” (2000)

П`єси Подерв`янського – найцитованіші в колах утаємничених і до виходу їх у вигляді книги. Тепер можна цитувати не з пам`яті, а з писаного. До того ж ненормативна лексика без крапочок. А саме вона, вжита всякий раз влучно, як характеристика не лише персонажа, а й середовища та доби, стає фішкою драматичних творів. Котрі насправді виконані в манері театру абсурду Ежена Іонеско. Цього, як і перенесення моделей античного театру на радянську й пострадянську реальність, не всякий помічає.

 

Любко Дереш. “Культ” (2002)

Перший український молодий талант – на момент публікації автору виповнилося 17 років, отже, писаний дебютний роман у 16. Сам Дереш називає свій дебют у літературі близьким до жанру “фентезі”, але там більше стилізованого говору. Помітні впливи Говарда Лавкрафта і Стівена Кінга. Роман про дорослішання, та герої – старші віком за автора. Твір, як і автор, стають модними, згодом наступні романи Дереша рекламуватимуть на бордах у метро.

 

 Марія Матіос. “Солодка Даруся” (2004)

Поки єдиний випадок, коли найвищою державної нагородою – Національною Шевченківською премією – відзначений роман, справді популярний серед читачів.

Підзаголовок – “Драма на три життя”, і авторка пропонує справжню, оголену, безжальну драму. Час дії – підрадянський. Місце дії – буковинське село.

Головну героїню, душевно хвору Дарусю, постійно мучить головний біль. Її бояться люди, і причини треба шукати в дитинстві та юності героїні, які припали на період Другої світової. Над скаліченими більшовиками долями плачуть, не соромлячись, усі читачі, точніше – читачки. Не ховає сліз і головний читач – тодішній президент України Віктор Ющенко.

 

 

Люко Дашвар. “Село не люди” (2007)

Перша книга журналіста й кінодраматурга Ірини Чернової, яка взяла собі псевдонім Люко Дашвар. Це – традиції народного роману, написаного до того ж невибагливою, без філологічних кучерів мовою. Головна героїня роману Катерина — молоде дівча, яке своїм коханням наразилося на сільський самосуд, від чого була змушена втекти до міста. Там її принижують, гвалтують, і врешті дівчина повертається в село, щоб стати місцевою відункою. Дашвар – золота жила для видавця, дебютний роман розійшовся тиражем у 40 тисяч, кожен наступний тримає планку. Естетська публіка переконана: купуючи цю та інші книги, українські читачі втрачають смак та деградують. Читачі не звертають на естетів увагу.

 

 Сергій Жадан. “Ворошиловград” (2010)

Етапний роман автора, котрий на момент його написання вже сам по собі формував порядок денний в українському літературно-мистецькому житті.

Нібито банальна, звичайна історія про віджату бензоклонку, перетворюється на детально виписану історію звичаїв пострадянської України.

В якійсь момент уже не має значення, де відбувається дія – на Сході чи на Заході. Бо, виявляється, в кожного з нас свій маленький Ворошиловград.

Книга року ВВС цей роман Жадана визнає кращим за десять років існування конкурсу. У анотації видавництва сказано, що роман “Ворошиловград” – твір жорсткий, меланхолійний та реалістичний. “Вони приходять і забирають у тебе все, що тобі належить. Вони позбавляють тебе твоєї свободи й твоєї території. Вони забирають у тебе твоє минуле і твою пам’ять. І все, що ти можеш їм протиставити – це свою любов і свою ненависть. Ну, і свої кримінальні навички. Історії українського рейдерства присвячується”.

 

Ліна Костенко. “Записки українського самашедшего” (2010)

Перший прозовий твір живого класика української поезії та взагалі – перша книга, написана нею за двадцять років. Працюючи над романом довго, Костенко від імені 35-річного програміста (хоча правильно називати героя системним адміністратором) показує життя українського суспільства від часів Кучми до “помаранчевої революції”. Рефлексії авторки сприймаються не всіма, роман критикують частіше, ніж хвалять, при цьому за два місяці розходиться 80 тисяч примірників і чи не вперше україномовного автора “пірат ять”.  У романі описується період президентства Леоніда Кучми та Помаранчева революція. Головний герой роману, 35-річний програміст за освітою, який, проте займається обслуговуванням комп'ютерів, а не програмуванням.

Познайомився зі своєю майбутньою дружиною ще під час Революції на граніті. Його батько — відомий перекладач, шістдесятник, що має нову молоду дружину та дуже інтровертованого сина, який фігурує під прізвиськом Тінейджер. Дружина головного героя — філолог, дослідник Гоголя. Син навчається в школі й товаришує з сусідом Борькою, сином “нового українця”. Головний герой веде так звані “Записки”, занотовуючи всі катастрофи, замахи, вбивства (наприклад, цинічне вбивство польською поліцією українця Сергія Кудрі) і скандали, про які дізнається з новин. 

 

 

Юрій Винничук. “Танго смерті” (2012)

Один із найпродуктивніших українських письменників написав, як водиться, дуже львівський роман, як і решта його прозових творів. Проте “Танго смерті“ з`явилося дуже вчасно: українців накрила хвиля цікавості до власної історії. А в книзі – історія чотирьох героїв, українця, поляка, німця та єврея, яка поступово перетворюється на сімейну сагу та водночас – на белетризовану історію України ХХ століття. Фірмова суміш жанрів: авантюрного, любовного, історичного та позажанрового, модерного романів лише додала популярності.

 

 Євген Положій. “Іловайськ” (2015)

Твір не документальний. Автор, професійний журналіст, не воював у АТО. Зібравши розповіді тих воїнів, котрі вижили в трагічному Іловайському котлі, котрий вважається початком прямої російської агресії в Україну.

Положій спершу створив на основі кожної окреме оповідання, а потім звів їх докупи, об`єднавши, зшивши невидимими міцними нитками. Ветерани АТО в чесності й реальності описаних автором подій сумнівів не мають

                                                                   Астрід Ліндгрен. 

14 листопада народилася Астрід Ліндгрен – всесвітньо відома шведська письменниця, з-під пера якої  вишли такі світові шедеври, як “Пеппі Довгапанчоха”, “Малюк і Карлсон”, “Брати Левине серце”, “Міо, мій Міо” .

А чи знаєте ви, що знамениту книжку Астрід Ліндгрен про норовливу дівчинку “Пеппі Довга панчоха” довгий час відмовлялися друкувати всі видавництва, стверджуючи, що цей твір антипедагогічний.

У 80-ті роки минулого століття письменниця заснувала і спонсорувала реабілітаційний центр для дітей-інвалідів.

Син Астрід Ліндгрен згадував, що його мати, будучи вже немолодою пані, любила грати з дітьми на дитячих майданчиках, незважаючи на свій вік.

Ліндгрен стала першою письменницею Швеції, якій ще за життя звели пам'ятник.

За книжку “Расмус-бродяга” вона отримала медаль Ганса Крістіана Андерсена, найпрестижнішу у світі нагороду, що присуджується за дитячу літературу.

У 70-ті роки Астрід Ліндгрен вела активне громадське і політичне життя, й її публікації, підкріплені її авторитетом, послужили однією з причин усунення від влади у Швеції соціалістичної партії.

За життя письменниця активно виступала проти розвитку атомної енергетики і ратувала за введення законів, що стосуються захисту тварин.

Після того, як до Астрід Ліндгрен прийшла всесвітня слава, її стали засипати листами шанувальники з усього світу. З деякими з них вона навіть потоваришувала, і листувалася протягом довгих років.

Протягом життя вона пожертвувала величезні гроші (понад 10 мільйонів крон у перерахунку на сучасність) на благодійність.

Майже всі її твори були екранізовані.

На честь письменниці було названо один із відкритих астероїдів, який отримав назву “Ліндгрен”.

 

Для маленьких українців про війну: нові книги.

             Щоб допомогти дітям, їхнім батькам та вчителям знизити рівень стресу, впоратися з емоційним навантаженням та піклуватись про здоровя, безпеку та розвиток дітей під час війни, ми знайомимо вас з художньою книгою, в якій автори м'яко і поступово доносять потрібні речі. Добірка нових книг для дітей різного віку, що по-різному говорять до дитини, але завжди - про важливе.

Якщо ми не будемо давати дітям свою картину світу, пояснювати, що йде війна, що на ній гинуть люди, то діти фантазуватимуть і придумуватимуть свої варіанти того, що відбувається. Найбільше, що травмує дітей – невпевненість батьків. Діти хочуть бачити своїх батьків упевненими людьми.“В нашій країні біда. Дорослі вирішують, що робити. Ти в безпеці. Зараз важливо всім відпочити, щоб була сила допомагати в разі потреби”, – ось що сказала своїй дочці дитячий та сімейний психолог, Світлана Ройз.

“Перше, що треба визнати батькам, вчителям чи вихователям дітей, які живуть поруч з війною, це право дітей на тривогу. Не варто думати, що маленькі діти не розуміють і не усвідомлюють реальності. Адже вони слухають розмови дорослих, вловлюють їхню нервовість, чують новини по ТБ, і шкірою відчувають небезпеку”, так говорить італійська письменниця й психоаналітик єврейського походження Мазаль Пас Багдаді.

А найголовніше – не панікуємо,бо ми не нападаємо, а захищаємо! Слава Україні! Знайомтесь з книгами, які вам допоможуть:

Корній Дара. Пасіка Україна та інші казки з війни.

Які часи, такі й казки. У своїй новій книжці відома українська письменниця Дара Корній вплела у казки реалії повномасштабної війни. Де поряд зі звичайними людьми землю сміливо захищають тварини, духи природи та навіть міфічні істоти. Всі вони допомагають боротися зі злом. Тут і привид Києва, і бабай з Чорнобаївки, і Рудий лис і навіть глиняний півник.

Легенди минулого переплітаються із сьогоденням, щоб створити нові добрі історії про незламний український дух. Коли всі герої пліч-о-пліч відстоюють своє майбутнє, надихаючи сміливістю, відданістю, мудрістю і стійкістю.

Горянська Мар’яна. Нам не потрібна війна.

Нам не потрібна війна, щоб виявляти турботу. Нам не потрібна війна, щоб поважати одне одного. Нам не потрібна війна, щоб бути щасливими.

Ця книга – про події, емоції та відчуття, соціально помітні речі та особи, через які ми говоримо до себе та світу: нам не потрібна війна, щоб бути сміливими та відважними. Щоб по-особливому ставитися до себе, інших людей, тварин, подій. Книгу покликали до життя наша безмежна любов до свого народу і захоплення українцями та українками. Вона розповідає дітям про цінності, що були, є і будуть основою людяності за будь-яких обставин. Прямо зараз роблять свій важливий внесок у прийдешню спільну перемогу, тому читачі неодмінно впізнають себе або своїх близьких у деяких ситуаціях.

Нам не потрібна війна – літопис подій першого півріччя війни. Це був певною мірою особливий час, тригер, розлом у житті кожного з нас. Через цей розлом ми стали іншими, і ця книга дуже добре закарбувала те, якими ми були на початку війни. Це книга для родинного читання, яка славить звитягу нашого народу і стверджує: нам не потрібна війна, щоб бути справжніми людьми.

Ілюха Юлія. Зеро

“Я – Зеро”. Перше речення повісті. Потужна історія про дівчинку Лілю, яка мешкає з мамою в селі на Донеччині, в сірій зоні. Така собі різдвяна повість, де на диво годі й сподіватися. Зеро Лілю називає/обзиває Бісектриса – вчителька алгебри: “Ти нуль без палички, зеро”, – повідомляє Бісектриса, “Я зеро”, – погоджується Ліля”, — цитата з книжки.

На долю Лілі випало немало трагедій і проблем. Взяти хіба те, що вона у своєму місті аутсайдерка за фактом народження. Не маючи дому ніде, не почуваючи себе собою та не маючи й натяку на нормальне щасливе життя. Це міг бути твір про різдвяне диво, от тільки живуть герої на хуторі в сірій зоні, де диво буде, якщо тебе не розріже навпіл міна на твоєму ж городі. За такого життя вимоги до різдвяного дива не надто високі.

Так, розповідь могла б бути типовою історією переродження та успіху, якби не кілька особливих деталей. Насправді Лілю звати не Лілею, і “сірою” її складно назвати. Коли ти інакша, злитися з оточенням не вийде.

Грицюк Олена. Чернігів-2022. Війна цивільними очима.

Чернігів був одним із перших українських міст, який окупували в лютому 2022 року. Але він вистояв. Оточений, голодний, вимерзлий, попалений і пощерблений російськими снарядами, Чернігів вистояв. І продовжує стояти попри постійні атаки. Місто-герой війни зализує відкриті рани зруйнованих домівок, розлучених сімей, розпорошених громад. Загиблих рідних. А чернігівці готові розповідати світові, як це було.

Олену Грицюк, авторку книги та чернігівську архітекторку, війна застала вдома, у розпал звичних справ і спроб улаштувати особисте життя. Намагаючись уберегти близьких, якось організувати воєнний побут і допомогти людям довкола, вона фіксує все, що відбувається з нею в блокадному місті, у нотатках, дописах і повідомленнях. Це майже щоденник, особиста хроніка.

Тихозора Катерина. Дім

Ця книга розповідає історію хлопчика, який був вимушений полишити свій дім, зруйнований через початок повномасштабного вторгнення росії в Україну. Оповідь ведеться від імені хлопчика й описує його відчуття дорогою до безпечного місця – іншої країни. Чи стаєш ти бездомним, якщо твій дім зруйновано? Що таке дім і де його шукати, якщо зненацька втратив? У кінці книги ми дізнаємося, що дім завжди у твоєму серці. Малюнки до книги авторки Катерини Тихозорої створив талановитий український художник Олександр Продан.

Фіалко Ніна. Новітня війна.

Авторка Ніна Фіалко відважилась написати низку оповідок, де спробувала доступно розкрити і самі події, і участь дітей у коловороті війни… Когось війна ледь зачепила, когось морально травмувала, а ще когось випробувала на людяність.Ця книжка не для дітей, а про дітей війни, і хоч вона й адресована передовсім дорослим читачам, проте зорієнтована і на сімейне прочитання.

Вертола Світлана. Юна. Війна

Юна та Рома опиняються в епіцентрі подій 2014 року. Їхнє рідне місто – Іловайськ, але від початку війни Юна їде в Київ, а Рома залишається в окупації.

Чи зможуть вони зберегти свої почуття? Чи розділить їх війна? Повість написана від імені Юни і Роми почергово, тому читачі зможуть побачити хід думок та емоції кожного з героїв.

 

 

Автори просто й щиро розповідають свої історії про війну та історії людей довкола неї. Історії страшні і світлі, про відчай і про вибір, про побут і мистецтво міст у вогні. Проживати різні складні ситуації і знаходити вірні виходи з них допоможуть ці  книги

 

 

 

Міжнародний день безневинних дітей - жертв агресії

 

Міжнародний день невинних дітей відзначають щорічно 4 червня. Цей день надає можливість звернути увагу світової спільноти на проблему агресії та насильства, з якими стикаються діти по всьому світу. Безневинні діти стають жертвами різних форм агресії, чи то фізичне, психологічне або сексуальне насильство.

В Україні 4 червня вшановують пам’ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії росії проти України. Пам’ятний день було встановлено постановою Верховної Ради 2021 року.

“Майже 1,5 тисячі зазнали поранень. Ще близько 20 тисяч дітей рф викрала й примусово вивезла з України. І це лише офіційні дані”, – Премʼєр-міністр України.

19 серпня 1982 на своїй надзвичайній спеціальній сесії з питання про Палестину Генеральна Асамблея, “будучи приголомшеною величезною кількістю безневинних палестинських і ліванських дітей - жертв актів агресії Ізраїлю”, постановила відзначати 4 червня кожного року як Міжнародний день безневинних дітей - жертв агресії.

Порушуючи тему дітей і їх майбутнього, неможливо сьогодні не згадати про те, що є діти, у яких немає сьогодення - це діти, що перебувають в зоні воєнних конфліктів. Навряд чи ведеться статистика, яка враховує, скільки дітей гине під час локальних конфліктів по всьому світу.

Але для того, щоб громадськість не забувала про те, що під час війни гинуть не тільки солдати, ООН заснувала Міжнародний день дітей - безневинних жертв агресії.

Але діти гинуть не тільки в зоні військових дій. Сколихнувша світ хвиля небачених по аморальності терористичних атак також забрала багато життів невинних дітей, визначила новий вимір загрози, яка походить від міжнародного тероризму для всього людства.

 

День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

                                               

Минулого року Верховна Рада України Законом “Про День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років” встановила 8 травня як День пам’яті та перемоги – єдину дату, коли Україна відзначає перемогу над нацизмом та вшановує памʼять загиблих у Другій світовій війні. Символом памʼяті про Другу світову війну з 2014 року в Україні, як і в Європі, є мак памʼяті.

Друга світова охопила значну частину планети. Участь у ній взяла 61 держава. Воєнні дії велися на території близько 40 країн - у Європі, північній Африці, Азії, Тихоокеанському регіоні. За різними оцінками, в тій війні загинуло від 50 до 85 мільйонів людей.

Поступовий офіційний перехід до європейської традиції памʼятання розпочався після Революції Гідності. Ця традиція полягає не тільки в зміні дати, а й у зміні фокусу – з культу зброї та перемоги на внесок різних спільнот у подолання нацизму, на окрему людину, її страждання і втрати у війні. День пам’яті та перемоги – це нагадування, що Друга світова розпочалася внаслідок домовленостей двох тоталітарних режимів: націонал-соціалістичного (нацистського) у Німеччині й комуністичного в СРСР, а також мовчазного небажання найпотужніших держав світу чинити спротив агресорам. У 1939–1945 роках обидва тоталітарні режими вчинили на українській землі численні злочини проти людяності, воєнні злочини та злочини геноциду, внаслідок чого український, єврейський, кримськотатарський та інші народи, що жили в межах території сучасної України, зазнали величезних втрат.

Варто нагадати, що українці на боці антигітлерівської коаліції зробили значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками гітлерівської Німеччини. Мільйони українців чинили спротив зі зброєю в руках у різних регулярних арміях світу, сотні тисяч боролися в підпільних і повстанських структурах. Майже всі українські підприємства були переорієнтовані на потреби оборони. Водночас українська земля була одним із основних театрів воєнних дій, місцем масштабних битв і найзапеклішого спротиву.

Обидва тоталітарні режими під час окупації території України здійснювали численні злочини проти цивільного населення – Голокост, масові вбивства та депортації народів.

Разом із тим слід наголосити на внеску саме українців у розгром нацизму і згадати як про військовослужбовців Радянської армії (понад шість мільйонів), вояків УПА (понад 100 тисяч), так і про тих українців і вихідців з України, що перебували у військових з’єднаннях інших держав: Польщі (120 тисяч у 1939 році), США (до 80 тисяч у 1945), Канади (до 45 тисяч у 1945), Франції (до п’яти тисяч у 1940 році). З різних причин українці воювали і по інший бік: у військах Німеччини (від 600 осіб у 1939 році до 250 тисяч у 1941-1945), Румунії (24 тисячі), Угорщини (до 20 тисяч), Словаччини (до двох тисяч), Хорватії (півтори тисячі).

Для України війна почалася 1 вересня 1939 року з нападу нацистської Німеччини на Польщу. Того дня німецька військова авіація бомбардувала Львів та інші міста. Від 17 вересня учасником Другої світової на боці Німеччини став Радянський Союз. Внаслідок переділу Центральної і Східної Європи між нацистами і комуністами до складу Радянського Союзу в 1939 році були включені території Західної України та Західної Білорусії, а в 1940-у - країни Балтії, Бессарабія та Північна Буковина.

Нині спадкоємицею сталінського режиму є Російська Федерація, яка привласнює перемогу над нацизмом та активно культивує міфи про Другу світову війну не лише всередині власної країни та серед держав, які колись були частиною СРСР, а й маніпулює ними в Європі та світі. Держава-агресор використовує перемогу в Другій світовій війні і свою нібито “виключну роль“ в ній як індульгенцією на вчинення масових злочинів в Україні – проти військовополонених і цивільних. Кульмінацією цієї агресивної політики Російської Федерації став напад на Україну в 2014 році та злочинне повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року.

Ми приєдналися до європейської традиції відзначення цієї дати. Для Європи 8 травня - точка відліку закінчення війни, перемога над страшним злом нацизму, нагадування про катастрофу війни, а не про тріумф одних народів над іншими, переможців над переможеними. Пам’ять про війну має вести не до культу перемоги, а розвивати вміння цінувати мир, категорично і безкомпромісно захищати його всіма розумними засобами, а також виховувати сміливість та принциповість у боротьбі з агресією й несправедливістю.

8 травня, в День пам’яті та перемоги, Україна вшановуватиме кожного, хто боровся з нацизмом. Не менше заслуговують на увагу та пам’ять мирні цивільні люди, які загинули або постраждали від бойових дій та окупації їхніх міст і сіл, діти війни, примусові робітники. Адже війна - це не лише танки, гармати й масштабні бої. Це – долі, мільйони маленьких і великих людських бід, які тривали роками.

 

 

ЧОРНОБИЛЬ... ТРАГЕДІЯ... ПАМ'ЯТЬ...

26 квітня виповнюється 38 років з часу аварії на Чорнобильській АЕС, яка стала найбільшою техногенною катастрофою ХХ століття. Тоді, у квітні 1986 року радіоактивним цезієм було забруднено 3/4 території Європи. 8,5 мільйонів жителів України, Білорусі, росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення, біля півмільйона з них померли від наслідків радіації. До кінця літа 1986 року більше 90 тисяч осіб було евакуйовано із зони зараження, 81 населений пункт України став безлюдним.

         Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики до вибуху на АЕС “Фукусіма-1”, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком.

Радіоактивна хмара від аварії пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Приблизно 60% радіоактивних речовин осіло на території Білорусі. Близько 200 000 чоловік були евакуйовані із зон забруднення.

Чорнобильська аварія стала подією великого суспільно-політичного значення для СРСР і світу. Це наклало деякий відбиток на хід розслідування її причин. Підхід до інтерпретації фактів і обставин аварії мінявся з часом і повністю єдиної думки не існує досі.

      

   Спершу керівництво УРСР та СРСР намагалося приховати масштаби трагедії, але після повідомлень з Швеції, де на АЕС Форсмарк були знайдені радіоактивні частинки, які були принесені з східної частини СРСР та оцінки масштабів зараження, розпочалася евакуація близько 130 000 мешканців Київської області із забруднених районів. Радіоактивного ураження зазнали близько 600 000 осіб, насамперед ліквідатори катастрофи. Навколо ЧАЕС У перші дні основні зусилля були направлені на зниження радіоактивних викидів із зруйнованого реактора і запобігання ще серйознішим наслідкам. Наприклад, існували побоювання, що через залишкове тепловиділення в паливі, що залишається в реакторі, станеться розплавлення активної зони. Розплавлена речовина могла б проникнути в затоплене приміщення під реактором і викликати ще один вибух з великим викидом радіоактивності. Вода з цих приміщень була відкачана. Також були прийняті заходи для того, щоб запобігти проникненню розплавленої речовини в ґрунт під реактором. Потім почалися роботи з очищення території і поховання зруйнованого реактора. Довкола 4-го блоку був побудований бетонний “саркофаг” (об'єкт “Укриття”). Оскільки було вирішено запустити 1-й, 2-й і 3-й блок станції, радіоактивні уламки, розкидані територією АЕС і на даху машинного залу були прибрані всередину саркофага або забетоновані. У приміщеннях перших трьох енергоблоків проводилася дезактивація. Будівництво саркофага було завершене в кінці листопада 1986 року.

Чорнобильська катастрофа стала попередженням усьому людству, наскільки крихким може бути наше майбутнє з неконтрольованою радіацією. Нинішня поведінка росії знову ставить світ на межу катастрофи, і це треба зупинити. В день річниці Чорнобильської катастрофи про це варто нагадати усім світовим лідерам.

http://www.odb.km.ua/index.php?dep=1&dep_up=430&dep_cur=432#gsc.tab=0

Фільм “Чорнобиль. Хроніка важких тижнів”, 1986, кадри якого знімали в Прип'яті влітку 1986 року.

Фільм “Розпад” (1990) – американсько-радянська стрічка, один з перших художніх фільмів про Чорнобильську трагедію. Режисер: Михайло Беліков. В головній ролі : Сергій Шакуров.

Фільм “Чорнобиль. Останнє попередження” (“Chernobyl: The Final Warning”) (1991) – американсько-британсько-радянська стрічка. Режисер: Ентоні Пейдж.

Фільм "Аврора” (2006) – українська стрічка. Режисер:  Оксана Байрак.

Фільм “Прорвемось (друга версія)” – українська стрічка. Режисер: Іван Кравчишин.

Фільм “У суботу” (2011) – німецько-українська стрічка. Режисер: Олександр Міндадзе.

Фільм “Земля забуття»” (2011) – франко-українська стрічка. Режисер:  Міхаль Боганім.  В головній ролі:  Ольга Куриленко.

Фільм “Чорнобиль.3828” (2011) – українська стрічка. Режисер: Сергій Заболотний.

Фільм “Заборонена зона” (2012) – голлівудський фільм 2012 року.

Поема Івана Драча “Чорнобильська мадонна”.

Симфонія для органу “Чорнобиль” Мікаела Тарівердієва, 1988 рік.

Пісня Тарас Петриненка “Чорнобильська зона”.

Пісня гурту “Брати Гадюкіни”  – “Мамуню, рехтуйте весіллє”.

Пісні Тризубого Стаса “Чорнобильський метелик” та “Атомне кохання”.

Пісня гурту “Скрябін” – “Чорнобиль форева”

Пісня Адріано Челентано “Sognando Chernobyl” (“Мені сниться Чорнобиль”), 2008 рік, альбом “L'animale”.

Серія комп'ютерних ігор S.T.A.L.K.E.R.

Комп'ютерна гра “Cold War” (2005) – показана альтернативна (фантастична) версія причини аварії на ЧАЕС.

Комп'ютерний вірус ”Чорнобиль”.

Квебецький драматург Філіпп Ландрі присвятив місту свою драму “Повернення до Прип'яті”, яка отримала високу оцінку канадських театралів